Подвизався у Дальніх печерах у Києві в XIII-XIV ст. За прийняття чернечого образу в Печерському монастирі преподобний покірливо проходив найважчий послух, на який його посилав настоятель. Він ніколи не бував у святкуванні і, коли не ніс послух монастирський, молов зерно на жорнах, виснажуючи своє тіло цією тяжкою роботою і зберігаючи невпинну внутрішню молитву.
Пам'ять - 23 вересня(нов. ст.)

Коли наблизився час народитися Спасителеві світу,в галилейському місті Назареті жив нащадок царя Давида Іоаким із своєю дружиною Анною. Обоє були благочестивими людьми і були відомі не своїм царським походженням, а смиренням та милосердям. Все їхнє життя було проникнуте любов'ю до Бога і до людей. Вони дожили до глибокої старості, а дітей не мали, від чого дуже засмучувалися. Та, незважаючи на свою старість, вони не переставали просити у Бога, щоб Він послав їм дитину. Вони дали обіцянку (обітницю): якщо у них народиться немовля, посвятити його на служіння Богу.
Різдво Пресвятої Богородиці святкується 21 вересня за новим стилем.

Народився у 30-х роках XVII ст. на Поділлі в родині ієрея Микити Углицького та Марії. Є думка про належність роду Углицьких до українських православних шляхтичів Полоницьких-Углицьких. Один з Поло-ницьких, ймовірно, брат святого Феодосія Євстафій (Остафій, Остап) Полоницький, служив у польському війську, потім перейшов до лав українського війська гетьмана Богдана Хмельницького, потім — гетьмана Івана Виговського. Родичами святого Феодосія були Іоанн Углицький, київський протопоп, який підписався 25.07.1687 під актом обрання Івана Мазепи гетьманом на Коломацькій раді, та Йоаникій Углицький, ієромонах Видубицького монастиря у Києві, і його небіж Василь Полонецький. У Коломацькому акті є підпис і самого святого Феодосія, який був тоді ігуменом Єлецького Свято-Успенського монастиря в Чернігові та намісником преосвященного Лазаря (Барановича).
Пам`ять св. Феодосія вшановується 18 лютого, 22 вересня (знайдення і перенесення святих мощей) за нов. ст.

У ХІІІ–ХІV століттях українські та білоруські землі поступово підпали під владу Литви, окремі племена якої об'єдналися у Велике Литовське князівство. Галичину та Холмщину у 1340 році, невдовзі після смерті останнього князя Галицько-Волинського князівства Юрія II, завоювала Польща і почала ополячувати народ та насаджувати римо-католицтво. Тоді Литва перебувала на значно нижчому ступені розвитку, ніж Україна, і не втручалася в життя, закони та звичаї українсько-білоруських земель, а навпаки, засвоювала їх. Руська мова була державною. Православне віросповідання – панівним. Литовсько-Руське князівство утворилося фактично як федерація литовського, українського та білоруського народів. Перемога литовсько-руських військ на річці Синюсі у 1363 р. поклала кінець татарському пануванню.

Таке становище не влаштовувало галицьких князів. Вони не хотіли, щоб Церквою у їхній землі керував митрополит з осідком в іншій, до того ж ворожій, державі. Це стало причиною створення 1303 року окремої Галицької митрополії. Царгородський Патріарх Афанасій підвищив Галицьку єпископію до рівня митрополії і прислав свого ставленика, митрополита Нифонта. Проти цього виступили суздальські, а згодом московські князі, вимагаючи від Царгородського Патріарха зупинити роз'єднання. Царгороду це було на руку, бо північні князі ставали все міцнішими та багатшими, тому мали можливість підтримувати зубожілу патріархію щедрими дарунками. У 1347 році Патріарший Собор скасував Галицьку митрополію на вимогу Московського князя Симеона та Київського митрополита Феогноста, який жив у Москві. Потім її було знову відновлено, але ненадовго.

Коли татари спустошували українські землі,швидко зростало, міцніло і ставало впливовим Володимиро-Суздальське князівство, яке порівняно з іншими землями Київської Руси вціліло. Його центром згодом стала Москва, згадана вперше в літописі 1147 року як володіння Київського князя Юрія Довгорукого. Туди з поневоленого татаро-монгольською ордою Києва переселилися Київські митрополити. Першим із них був ставленик князя Данила Кирило III. Він прибув до Києва 1246 р., а незабаром переїхав до Володимира-над-Клязьмою і лише зрідка навідувався до столиці своєї митрополії. З нього брали приклад його наступники. 1300 року митрополит Максим, родом грек, переніс до Володимира свою кафедру. Це підготувало ґрунт для створення на півночі окремої митрополії, з якої утворилася Московська (пізніше Російська) Церква.