На початку ХІІ ст. майже вся Київська держава вже була християнською. Лише окремі її глухі куточки на північному сході залишалися в руках язичників. Так і земля Муромська, яка входила до складу Чернігівського князівства, ще перебувала в пітьмі язичницьких вірувань. В древні часи там були поселення фінських племен, таких, як мурома, меря і мордва. Із дванадцяти синів рівноапостольного князя Володимира два наймолодших, Борис і Гліб, найпізніше отримали князівські наділи і аж в північно-східних землях. Борису був призначений Ростов, а Глібу — Муром.
Пам'ять Муромської ікони божої Матері - 25 квітня.

Внаслідок прийняття християнства по території Київської Русі поширилися святоотецькі писання, патерики й сказання про діяння святих подвижників Східної Церкви, також оприлюднювалися відомі християнські проповіді, що репрезентували систему релігійно-моральних принципів. На Русі перекладалися проповіді Іоана Золотоустого, Єфрема Сиріна, Василія Великого, Григорія Богослова, Феодора Студита та інших. Особливою любов’ю користувалися богословські теоритичні твори, зокрема „Ліствиця” Іоана Листвичника, і „Богословіє” Іоана Дамаскіна. Слід відзначити, що згадана популярна перекладна література містила багато повчань про піст.

Історія Церкви пройнята прагненням гармонійно поєднати віру в єдиного Бога із культурним розмаїттям народів світу. Та ідеальне поєднання християн у євангельській любові на практиці часто ставало їх приєднанням у підпорядкування (перелік історичних прагнень до автокефалії та національної самобутності у Православ’ї див., наприклад, в Історико-канонічній декларації УПЦ КП). Історія України подає багато прикладів цього, але принаймні двічі церковне і політичне у нас настільки виразно перехрещувалося, що провідникам українства їхня ж (адміністративно) Церква проголошувала анафему. Обидва рази не обійшлося без зовнішнього впливу — це анафеми гетьману Івану Мазепі та доктору Арсену Річинському. Але якщо перший випадок є дуже відомий: про І. Мазепу знали і знають всі, то про А. Річинського забули.

Питання, яке мені хотілося б висвітлити, здається не нове. Доволі часто доводиться чути різні висловлювання, спостерігати за протистоянням протилежних думок з цього приводу. В чому ж полягає суть питання? Українська Православна Церква протягом свого більш як тисячолітнього існування дійсно впливала на процес творення української нації, виховувала душу народу, формувала його світоглядні цінності.

Після Святого Хрещення Руси-України протягом шести десятиліть Київську кафедру очолювали Митрополити-греки, вихідці із Візантії. В Київ вони призначалися Константинопольським патріархом. Та, хоч і висвячувалися вони в Царгороді, у внутрішньому управлінні Київською Митрополією вважалися абсолютно незалежними. Їхні рішення були остаточними і не підлягали затвердженню Патріархом. І це тоді, коли Київська Митрополія перебувала в прямому підпорядкуванні Константинопольському Патріархату.
Пам’ять преподобного Іларіона митрополита Київського відзначається 11 жовтня та в другу неділю Великого посту.

Здавна в християнській традиції мученики, котрі, як співається в тропарі, "у стражданні своєму вінці нетління здобули", є чи не найшанованішим чином святих. Святі страстотерпці Борис та Гліб своїм подвигом вичерпують специфічно давньоруську інтерпретацію образу мучеництва. До них генетично прилягають святі ченці. Чернецтво взагалі виникає як певна версія мучеництва. Добровільно й свідомо вибране аскетичне життя стверджує моральний імператив, який відповідає ідеалам християнства і має в собі заперечення недосконалого, узвичаєного способу життя.

Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською церквою. Вони є визнані як чудотворці й молитовники перед Богом "за землю Руську", "за нові люде християнські".

Дитинство Володимира минало біля бабки, але безпосереднє виховання його вона доручила, мабуть, дядькові Володимира Добрині. Адже не випадково на відміну од старшого брата Ярополка, котрий змалку був християнином, Володимир зростає в язичництві. З ранніх літ за Володимиром скрізь тягнеться ганебне прізвисько "робичич" —син рабині. Почуття меншевартості в зрівнянні з єдинокровними братами, законними синами Святослава, гнітило його змолоду.
Сім років просидів Володимир у далекому північному Новгороді, де-управляв од його імені Добриня. Славетний богатир землі Руської, оспіваний у народній творчості як Добриня Никитич, чоловік мудрий і суворий, він став Володимирові за матір і за батька. Саме йому завдячував юний князь за те, що виростав не маніжним пестуном, а хоробрим мужем і вояком. І все ж таки, певно, почуття меншевартості не полишало Володимира. Образливі нагадування про незаконне походження ятрили йому серце, здіймали злобу й нестримне бажання помститися за несправедливість. Усе це далося взнаки під час кривавих подій 977 — 978 років, коли Володимир став на боротьбу з Ярополком за князівський стіл.
Пам'ять - 28 липня (новий стиль).

Хто ж були ті святі, котрих ушановує пам`ять народна від часів Київської Русі? Який моральний урок дає нам сьогодні їхній життєвий подвиг? Який був ідеал святості, утверджуваний культурою Київської Русі?

Пориваючись у далеч століть, аби віднайти джерела духовності українського народу, ми неодмінно свій історичний погляд затримуємо на Київській Русі — цій яскравій добі вітчизняної історії, коли саме й складалося значною мірою неповторне обличчя народу, збережене ним упродовж віків до сьогодні.

Манявський Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир, названий в історії другим Афоном, твердиня православ’я. Ця древня святиня розташована між гірськими скелями Карпат, поблизу с. Маняви на Івано-Франківщині. Між схилами гір, вкритих вічно зеленими смереками, з цілющою джерельною водою та мікрокліматом, розташоване це унікальне диво зодчих і природи.

Доба Петра Могили зараз приваблює дослідників як через загальне зростання інтересу до вітчизняної історії, спричинене проголошенням незалежності України, так і в зв'язку з нещодавнім (1997 року) святкуванням 400-річного ювілею цього визначного діяча та його канонізацією православними церквами України. Діяльність славетного митрополита привела до реформування української православної церкви, піднесення культури, зокрема літератури та освіти, відбудови багатьох храмів - визначних пам'яток історії та архітектури Києва.