Один хлопець учинив крадіжку. Через якийсь час справа вийшла на яв. Хлопець страшенно боявся реакції свого батька — чоловіка гідного і шанованого у місті.
Атмосфера у хаті була страшенно напружена. Після вечері у кухні залишились тільки батько і син.
Хлопець з острахом чекав, але батько за цілий вечір не зронив ні слова.
Несподівано батько встав і підійшов до коминка. Він узяв до рук залізну кочергу. Кочерга мала загострені зубці і була розпечена до червоного. Батько мовчки наблизився до столу. Переляканий хлопець не зводив із батька широко відкритих очей.

Катехит питав дітей, чи вони моляться.
"Скажи нам, чи ти відмовляєш вечірні молитви?"
"Так, звичайно".
"А вранці також молишся?"
"Ні!"
"Чому?"
"Бо вдень я нічого не боюся".

Маленька дівчинка готувала подарунок на Різдво. Вона запакувала пуделко у гарну барвисту обгортку, і саме робила великі банти, використовуючи багато кольорової стрічки.
"Що ти робиш? — зганив її батько. — Ти тільки даремно переводиш стрічку. Уявляєш, скільки вона коштує?"Дівчинці на очі виступили сльози і вона сховалася у кутку, міцно притискаючи до грудей своє пуделко.У Святвечір, намагаючись ступати легенько, мов пташка, дівчинка підійшла до тата, який іще сидів за столом, і поклала перед ним пакуночок, загорнутий у барвистий папір.
"Татусю, це для тебе", — прошепотіла вона.

Один чоловік кілька місяців поспіль безуспішно добивався побачення із жінкою, котру кохав. Він дуже страждав, коли чув відмову. Врешті-решт жінка поступилася і погодилась на зустріч. "Ось тобі година й місце. Приходь!" — сказала вона.У призначений час, у призначеному місці чоловік нарешті сів побіля своєї коханої. Він сягнув до кишені і вийняв стос любовних листів, які написав за ті місяці.Листи, сповнені хвилювання, свідчили про біль і гаряче прагнення досвідчити радість від подружньої любові. Чоловік став читати їх своїй коханій. Минали години, а він усе читав і читав.

Один священик розмовляв на тему віри й релігії зі своїм приятелем, який запевняв, що є цілковито невіруючий і байдужий щодо цих питань.
"Ти добра людина, чудовий приятель. Чому б тобі не стати християнином?" — спитав священик.
"Не хочу приймати такого рішення, бо якщо бути християнином означає те, що ти кажеш, то не чую у собі досить сильної волі. Якщо ж бути християнином означає те, що бачу навколо себе, то це мене зовсім не цікавить".

Коли Адама і Єву було вигнано з раю, вони вирушили у дорогу. Їх охопило розчарування і злість. Обличчя були насуплені, вуста викривлені болісною гримасою, а в серці загніздилася гіркота. Вони навзаєм кидали звинувачення, образи і погрози.
"Будь ти проклятий! Ні на що не здатний!" — кричала Єва.
"Це твоя вина!" — Адам у відповідь.
Вони ішли, затиснувши п'ястуки та з недобрим блиском в очах. їх гнітив важкий тягар, на серці лежав камінь.

Під час жорстокої бійки один китаєць вкусив іншого за ніс. У результаті обоє зустрілися у суді.
Винуватець запекло оборонявся. "Цей чоловік — страшенний крутій. Він сам вкусив себе за ніс!" — кричав він, вказуючи на потерпілого пальцем.
"Але ж ніс знаходиться вище від рота, — заперечив суддя. — То як він міг сам вкуситися в ніс?"
"А він став на крісло", — відповів оскаржений.

Якось володар покликав до себе одного зі своїх васалів, котрий славився у своєму князівстві крутійством і хитрістю. Підлеглі йому люди жили у постійному страху. Коли він прибув на вимогу володаря, той віддав йому наказ: "Хочу, аби ти вирушив у світ і знайшов чоловіка, який би був цілком добрий". — "Так, пане", — відповів васал і слухняно розпочав пошуки.
Васал зустрічався і розмовляв із багатьма людьми. Після тривалих пошуків повернувся і сказав своєму володарю: "Пане, я учинив так, як ти звелів, але зараз маю переконання, що немає жодної доброї людини. У світі повно злосливців та себелюбців, але немає такого місця, де б жили ті, котрих шукаєш".

У давні часи, ще коли всі ходили босі, був собі великий індіянський вождь, який мав дуже чутливі стопи і черстве серце. Він страшенно страждав, коли йому доводилося ходити по гострих каміннях, якими була вкрита земля, що належала його племені.
І після довгих роздумів вождь прийняв важливе рішення: він наказав своїм воїнам убити всіх бізонів і їх м'якою шкірою вистелити терени володінь племені.
Позаяк вождь не міг змінити своїх ніг, то бажав змінити поверхню, по якій вони ступали, коштом винищення усіх бізонів.
Рішення це вразило увесь люд. Делегація воїнів подалася до білого чаклуна, щоб спитати у нього поради. Чаклун повідав: "Порадьте вождеві, нехай виріже два шматки шкіри й обгорне ними свої стопи. Хай куди тоді піде — болю вже не відчуватиме".
Так з'явилося взуття.

Коли цар Соломон вирішив звести для Бога чудову святиню, будівництво мурів він доручив чотирьом станам: землевласникам, ремісникам, купцям і бідноті. Перші три стани оплатили працю робітників, а біднота власними руками, у поті чола, зводила західну стіну святині.
Будівництво цієї стіни коштувало багатьох зусиль і спричинило численні жертви: не один робітник поклав там своє життя.
Господь Бог прийняв жертву тих, що зводили західну стіну, поблагословив її і зберіг від зруйнування."
Це Стіна Плачу, до якої жиди приходять молитися по нинішній день.

Один чоловік прийшов до перукарні, щоб його, як звичайно, підстригли та поголили. Він розговорився з перукарем, котрий обслуговував його. Говорили про різне, аж раптом, розмова зайшла про Бога. Перукар сказав:
- Що б ви мені не казали, а я не вірю, що Бог є.
- Чому? - Запитав клієнт.
- Ну адже це ж і так ясно. Достатньо вийти на вулицю, щоб переконатися, що Бога немає. От скажіть, якщо Бог існує, звідки стільки хворих людей? Звідки безпритульні діти? Якщо б він дійсно існував, не було б ні страждань, ні болю. Важко уявити собі люблячого Бога, який допускає все це.

Була колись невеличка калюжа. Калюжа жила собі щасливо і тішилася, коли в неї в'їжджало якесь авто і вона могла обхляпати перехожих.
"Сонце — це смерть для калюжі", — часом думала вона, і від тієї думки її аж страх збирав.
Один поет, замислившись, вступив у калюжу. Проте він не образився на неї. а навпаки, — вони заприятелювали.
"Доброго дня!" — сказав він до неї.
Калюжа відповіла: "Доброго дня!"
"Як ти прийшла на землю?" — спитав поет. Калюжа, замість відповіді, зібралася і показала йому відображення хмари.