В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

У сьогоднішньому євангельському читанні Христос говорить про християнську любов не загальними словами, а конкретно і дуже просто та доступно. Любов стає християнською, Божественною коли людина, люблячи, забуває себе. Забути себе до кінця дано святим, але любити, не шукаючи нагороди, не просячи, не вимагаючи любові за любов, не вимагаючи подяки за її прояв - початок християнської любові. Вона розквітає в любов Христову, коли вільний дар любові досягає не лише улюблених (це вміють робити все), але до нелюбимих, до тих, які нас ненавидять, які нас вважають ворогами, які для нас вважаються чужими. Якщо ми не вміємо поширити нашої любові на ворогів, це означає, що ми поки що пам'ятаємо тільки себе і що всі наші дії, всі наші почуття виходять від ще непреображенної людської свідомості, яка знаходиться поза тайною Христа. Ми покликані любити щедрим серцем, а щедрість, навіть природна, полягає в тому, що людина хоче давати, радіє, коли може віддати не тільки непотрібне, але найдорогоцінніше, зрештою - своє серце, свою думку, своє життя. Ми не вміємо любити, але все життя - школа любові, або навпаки, страшний час темного, холодного відчуження.

Як зрозуміти, що саме ця людина є дана тобі Богом? Святі отці кажуть так:
- Якщо ти розумієш, що кохана людина рано чи пізно втратить молодість, постаріє, може захворіти, але тебе це не зупиняє;
- якщо ти хочеш бачити продовження вашої любові в дітях;
- якщо вас не лякають матеріальні або будь-які інші життєві труднощі;
- якщо ти готовий до можливого болю і страждань, які вільно чи невільно може завдати близька людина;
- якщо тебе не дратують найбільш неприємні звички коханої людини, і ти готовий їх терпіти також після весілля, то, швидше за все, це і є саме та людина.

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.
Сьогоднішнє євангельське читання завершується дуже страшними словами: "Багато покликаних, але мало вибраних". Господь, Який створив світ для того, щоб поділитися з ним вічною, Божественної радістю, зустрічається в цьому світі з холодним відмовою; Він закликає всіх - але вибір залежить від нас; Він усіх створив любов'ю для радості і вічного життя - але ми повинні відповісти на любов любов'ю і увійти в радість, яку нам пропонує Господь. І картина з сьогоднішнього Євангелії проста і так точно описує всі стани нашої душі, всі причини, за якими нам немає часу на Бога, до вічності немає інтересу.

Там, де ненависть - там нема Бога, а там, де нема Бога – там нема перемоги. Хочемо до кінця перемогти? То треба любити один одного, любити так, як полюбили ті, хто віддали своє життя за свободу України. Отак треба любити.

Патріарх Філарет

- Кожна людина, що зустрічається на нашому шляху - ангел. Вона тобі помічник і зустрілася недарма. Вона тебе або випробовує, або любить. Іншого не дано. У мене був випадок в молодості. Випивали ми з приятелем, розійшлися пізно. Вранці дзвоню дізнатися, як добрався, а мені кажуть: він під електричку впав, обидві ноги відрізало. Біда нестерпна, правда? Я до нього в лікарню прийшов, він каже: «Тобі добре, а я ось...» - і ковдру відкрив, а там... жах! Був він людиною гордою. А став скромним, веселим.

Виховання дітей можна порівняти із працею садівника, який зрощує і доглядає свій сад. Садівник з любов’ю доглядає за своїми улюбленцями, поливає, одобрює, захищає їх від хворіб, підрізує гілки у дерев при формуванні правильної крони, прищеплює їм найкращі сорти, а найголовніше, знає особливості кожного деревця і має терпіння в очікуванні тих плодів, які можуть вирости на них, адже на все свій час. Батьки, як турботливі садівники, огортаючи дитя любов’ю, повинні допомогти зрости особистості. Виховання – не адміністративне управління безсмертною дитячою душею, не сфера вседозволеності, а процес творчий і неповторний, у якому батьки повинні знайти золоту середину, щоб допомогти зростати тому, хто створений на образ і подобу Божу. Зауважу, що правильний шлях виховання – це дорога, якою ступає сім’я у своїй повноті, співпереживаючи зачаття дитятка і його народження, від народження до зрілості…

Існують так звані вічні питання. Чого люди хочуть від життя? Що стимулює людей діяти? Заради чого вони навчаються, працюють, будують кар'єру або, навпаки, їдуть на теплий пісок кудись до південного моря? Навіщо люди зав'язують та розривають знайомства, укладають шлюб або розлучаються, п'ють або бігають, звертаються до психологів або ковтають транквілізатори? Нам можуть відповісти: мовляв, я хочу заробити на новий автомобіль, або отримати місце топ-менеджера, або вибратись із депресії, або врешті зустріти жінку, з якою буду щасливий. Проте яка кінцева мета цього всього?

Навіщо нам всі ці автомобілі, високі посади, шлюби та розлучення? Напевне, ми не помилимося, якщо припустимо, що люди скажуть, що вони хочуть бути щасливими. Нічого нового в цьому нема. Французький мислитель XVII століття Блез Паскаль (1623 – 1662) сказав: «Всі люди прагнуть щастя – з цього правила нема виключень; способи у всіх різні, проте ціль одна... Щастя – спонукальний мотив будь-яких вчинків будь-якої людини, навіть тієї, яка збирається повіситись».