Ми поклоняємося на схід не просто і не випадково. Але оскільки ми складаємося з видимого і невидимого, тобто духовного і плотського єства, то приносимо Творцю двояке поклоніння, подібно до того, як (наприклад) співаємо і розумом, і тілесними устами, хрестимося водою і Духом і двояким чином з’єднуємося з Господом, отримуючи таїнства і благодать Духа.

Бесіда була виголошена, ймовірно, 387 року на свято Богоявлення, тобто після бесіди у день Різдва Христового.

Усі ви сьогодні в радості, і тільки я в печалі. Коли я дивлюся на це духовне море і бачу незліченне багатство церкви, а потім подумаю, що після завершення свята ця безліч. відійшовши, знову відійде від нас, то мучуся і печалюся в душі від того, що Церква, яка народила стільки дітей, може утішатися ними не під час кожного зібрання, а тільки у свята. Яке було б духовне піднесення, яка радість, яка слава для Бога, яка користь для душ, якби ми під час кожного зібрання бачили огорожу церкви такою наповненою! Мореплавці і керманичі роблять усе, щоб переплисти море і досягти пристані, а ми піклуємося про те, щоб безперестану носитися по морю, постійно занурюватися у хвилі життєвих справ, крутитися на площах і в судилищах, а тут зустрічатися ледь раз чи двічі за цілий рік.

Сьогодні нерідко можна почути запитання, ба й навіть суперечки, з приводу того, чи годиться жінкам приходити до церкви в штанах, чи не заборонено це церковними канонами. Тому з цього приводу скажу, що окремішно ставлення до штанів ніколи не фіксувалося правилами Церкви загалом і православної віри зокрема. Бо це не віроповчальна норма, а етична, яка має історичні підґрунтя.

Тому, що:
Ікона для православної людини не просто священне зображення. Це свого роду вікно в духовний світ, що дозволяє хоча б через образ святого зустрітися з ним, звернутися до нього з молитовним проханням, подякувати за допомогу і просто висловити свою любов. У православному богослов'ї ікони цей принцип сформульовано таким чином: «Честь, яка віддається образу, переходить на Першообраз». За вченням Церкви, шанування ікон і поклоніння їм відноситься не до матеріалу ікони, не до дерева і фарб, а до того, хто зображений на іконі (первообразу) . У повсякденному житті ми теж не раз стикалися з цим принципом. Закохані зберігають фото один одного і в розлуці цілують їх, розмовляють з ними. А якщо фото мами раптом випадково впаде на підлогу, то навряд чи знайдеться людина, яка тут же не кинеться його піднімати, причому зовсім не тому, що дорогий клаптик паперу, покритий фотоемульсією.
Так само і віруючі цілують ікони, тому що люблять тих, хто на них зображений.

Трикупольний дерев’яний храм, прикрашений дерев’яною різьбою, збудований у лемківському стилі. Тому і у Львові, навіть за межами України (в Польщі) його називають "лемківською православною церквою". За бажанням будівничого цього храму - Петра Івановича Писарчука, який має лемківське коріння, в будівлі храму відображено історію й традиції лемківського етносу, своєрідну, неповторну красу церковної архітектури Лемківщини та й загалом мальовничість цього прадавнього українського краю. Церква, яка щодня привертає до себе красою та духовністю сотні людей, направду вважається шедевром дерев'яної церковної архітектури. Вона оздоблена десятками різьблених ікон, у які майстри вклали не лише весь свій мистецький хист, але й частку власної душі.
Спочатку будівля мала дещо інший вигляд: він нагадував церкву в родинному селі пана Писарчука, яке тепер уже знаходиться на території Польщі. Проте через збільшення кількості вірних, які забажали молитися у стінах Покровської церкви, було прийнято рішення про перебудову. Внаслідок цього вона отримала свій теперішній вигляд.
Веб-сайт: http://xn----7sbha7be0a3b6d7e.xn--j1amh/h-p.html

Храм - Дім Божий, у якому здійснюються богослужіння. У храмі перебуває особлива благодать, ласка Божа, яка передається віруючим через священнослужителів як провідників цієї благодаті. Храм є святим місцем, де невидимо присутній Сам Бог. На престолі храму постійно перебувають "запасні Дари", найсвятіше Причастя на смертельний випадок для вірних. Тому до храму заходять хрестячись і з молитвою, а поводяться тихо та благоговійно. Чоловіки скидають головні убори, жінки - покривають голови. Під час богослужіння не можна розмовляти, ходити, сміятись.

Преподобний Антоній Печерський мав дар пророкування. Він сказав князю Шимону, сину князя варязького Африкана, що той у битві з половцями мине смерть, знаходячись уже серед трупів, а пізніше першим буде похований у камінній Печерській церкві, яку побудують чудесним способом.
Шимон, повернувшись після битви, розповів преподобному Антонію таке: «Я лежав поранений серед убитих і якась божественна сила підняла мене і зцілила від ран: усіх своїх близьких і воїнів я знайшов неушкодженими. Церкву, у яку мене покладуть після смерті, я бачив двічі: один раз на річці Альмі, коли лежав між убитими, а інший — на морі, коли втікав у Руську землю до князя Ярослава від дядька Якуна, який мене вигнав із Варязького князівства». Після цих слів Шимон віддав преподобному Антонію пояс і золотий вінець із такими словами: «Це я зняв з ікони розп’ятого Христа Спасителя, коли покидав батьківщину. Ти передбачив, що я буду похований тут; мені був голос Божий, який наказав, щоб цим поясом виміряли основу церкви, де я буду похований; вінець же повинен бути прикріплений над жертовником у цій церкві».
Усе це дійсно пізніше збулося.
Пам’ять будівничих соборної Успенської церкви в Києві вшановується 27 лютого.

- Синку, доброго ранку! - тато відчинив віконниці, щоб яскравий потік сонячних променів влився в кімнату. - Прокидайся!
- Навіщо? - пробурмотів крізь сон Павло. - В нас канікули! - й повернувся на інший бік.
- Підемо до церкви, сьогодні ж Марії - другий день Різдвяних свят! Ну ж бо, швиденько!
- Зараз, тату, - знову почувся сонний голос Павла, - щe трішечки.
- Гаразд, десять хвилин ще можеш поніжитися, а тоді ми з мамою чекаємо тебе вже вмитого й одягненого на кухні. І дуже прошу не затримуватися, бо спізнюватися негарно, особливо до церкви.